Тарас Шевченко... Такий
великий, що бути більшим уже не можна. Як Україна. Як світ. Він безсмертний, як
саме життя, тому став нашою долею і заповітом. На сторожі правди, любові й
честі стоїть його слово. Його власна доля – це частка історії Батьківщини.
Важко нам сказати, коли нам
потрібний був Шевченко, чи в минулому столітті, коли в мороці пробивали
українці стежку, чи тепер, коли відроджується так нелегко наша Україна? Мабуть,
зараз – таки більше.
Доля переслідувала його в
житті скільки лише могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі в
іржу, його любов до людей у ненависть, а віру в Бога – у зневіру.
Найкращий і найцінніший
скарб дала йому доля лише після смерті – невмирущу славу.
Незабутні дитячі роки...
Але вони були потьмарені гірким сирітством.
Не називаю її раєм, тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати сповивала
І, повиваючи, співала, свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю, у тій хатині, у раю
Я бачив пекло... Там неволя, робота тяжкая,
Ніколи й помолитися не дасть.
  
  
  
  
 Минають роки і століття,
відходять у небуття людські покоління. Та генії не вмирають, бо доки житиме
народ, доти житиме в народі гнівна і ніжна муза Шевченка. Тож хай кожен із нас
часткою свого серця торкнеться Шевченкового генія, бо нам потрібна його свята і
незрадлива любов до України, до нашої солов’їної мови і пісні. Ти заповів нам розірвать кайдани, Іти вперед і не дивитися назад, Не думати про голод, біль і рани, А прагнути свободи зорепад. Ти радив ближнього любить, як брата, Не гроші мати – віру у душі, Жаліти ворога свого і ката, Не заздрити на радості чужі.
Ти нас прохав плекати Україну!
| 
